Шановні друзі! У пропонованій вам публікації йтиметься про поховальні приписи Уставу Константинопольського монастиря патріарха Олексія Студита, прийнятого у Києво-Печерській обителі прп. Феодосієм Печерським у 60–70-х рр. ХІ ст.

Як ми вже зазначали, у ранньому Києво-Печерському монастирі у 60–70-х рр. ХІ ст. прп. Феодосієм Печерським був прийнятий спільножительний (кіновійний) чернечий Устав. Він походив із Константинопольського монастиря патріарха Олексія Студита. Згідно з давніми чернечими традиціями, Устав визначає абсолютно всі сфери життя спільножительного монастиря (кіновії). Це ж стосується і поховального обряду, що регламентований приписами Уставу. Цікавим є порівняння поховальних обрядів у монастирі Олексія Студита та Києво-Печерській обителі. Спершу розглянемо константинопольський взірець.

Згідно зі Студійсько-Олексіївським Уставом під час поховання ніхто з ченців не мав права обмивати тіло померлого, окрім спеціально призначеної для цього людини. Тіло, не роздягаючи, обтирали теплою водою, спочатку губкою «накреслювали» на ньому чотири хрести: на чолі, грудях, руках та ногах. Небіжчика перевдягали так, аби той, хто перевдягає, не бачив його оголеним. Потім на голову покійного, якщо він був малосхимник, одягали клобук, а якщо великосхимник – кукіль. Великосхимнику повністю закривали обличчя, на яке нікому не було дозволено дивитися. На покійного покладали аналав, підперезували, після чого взували поховальні сандалі. На «одр», що покривали спеціальною поховальною ковдрою – «паполомою», вкладали «взглавище». Потім, розстеливши мантію, покладали на «одр» покійного, якого зверху накривали іншою «паполомою». Згодом «одр» з тілом покійного вносили в храм і ставили у притворі напроти Царських дверей. Паламар, два рази вдаривши в било, збирав усю братію в притворі і давав їм по одній свічці. Ставши навколо покійного та запаливши свічки, братія починала відспівування. Далі давали покійному останнє цілування: спочатку ігумен, потім – священники, диякони та інші. Після цілування, взявши «одр» йшли поза межі монастиря в «усипальницю». Згідно зі Студійсько-Олексіївським Уставом, у монастирі, створеному патріархом Олексієм, ніхто не міг бути похований окрім самого ктитора, гробниця якого містилася в монастирському храмі Успіння Пресвятої Богородиці, у приділі святого Пантелеймона. Братська ж «усипальниця» була влаштована поза стінами монастиря. Якою була ця «усипальниця» ніде не сказано. Як вважаємо, вона не могла бути печерою, подібною до підземель Київської лаври (такі печери взагалі невідомі в константинопольських монастирях). Можливо, це був склеп, або якась наземна будівля із специфічними поховальними спорудами, на зразок полиць – «локул», куди без трун покладали тіла покійних. Важливо, що в Уставі йдеться про одноразове поховання, без подальшої ексгумації кісток померлого і перенесення їх в кісницю, як це було і є на Афоні, де також практикують Студійський Устав. Коли спочилого на «одрі» приносили в «усипальницю», відспівування продовжували. Далі людина, спеціально призначена для здійснення обряду поховання братії, особливим способом розрізавши кути мантії покійного, обвивала нею тіло хрестоподібно: на голові, грудях та колінах. Іншою частиною зв’язували ноги, після чого священник, взявши посудину з єлеєм, виливав його на тіло, також «накреслюючи» три хрести: на обличчі, грудях та колінах. Зрештою покійного з піснями ховали без труни. Цікаво, що описаний в Студійсько-Олексіївському Уставі «одр», на який покладали покійного, використовували лише як знаряддя для перенесення тіла, а не як труну, в якій померлого покладали в могилу. Дуже можливо, що в монастирі Олексія Студита було заведено практику «підхоронення» одного спочилого до іншого, що помер раніше.

Певними особливостями відрізнявся чин поховання ієромонахів. Зокрема, під час облачення тіла, на чернече вбрання надягали єпитрахиль, а складені хрестоподібно на грудях руки зв’язували. На покійного одягали фелон і покладали його в труну на поховальну ковдру. В ногах збирали поділ фелона і, окутавши ним ноги померлого, зв’язували їх мотузкою. В Уставі йдеться також, що обмивання та облачання ієрея мав право здійснювати тільки «рівночинний» йому ієрей, себто священник, що мав такий саме ієрархічний статус.

Підготувала – к.і.н. Мар’яна Нікітенко,

науково-дослідний відділ вивчення мистецької спадщини

Ілюстрації

Іл. 1. Мощі прп. Отців Печерських у печерах Київської лаври