Мистецтво може померти двічі - коли зникає сам твір і коли зникає розуміння, як його зберегти. У XX столітті, коли українська культура переживала системні втрати у вигляді війни, репресій, забуття, руйнування храмів і музеїв, саме реставрація стала надією на повернення сенсів і образів. І в самому серці цієї боротьби стояла постать, яка поєднала художника, дослідника, реставратора й менеджера. 

Микола Касперович - перший реставратор Лаврського музею, який врятував сотні пам’яток, й одночасно заклав методологічні основи музейної реставрації в Україні. Його шлях - це історія формування науки про збереження. Його майстерня - це початок української школи музейної реставрації.

Від Лапиного Рогу до Парижа: становлення майстра

Народжений у 1885 році на Чернігівщині, Микола Касперович змалку виявляв глибоку зацікавленість у мистецтві та культурі. Він походив із дворянської родини та обрав шлях свідомого українця - ще в юності організував філію “Просвіти” в Козельці. 

Початкову освіту малий Микола здобув удома, а далі навчався в Строгановській художньо-промисловій школі, потім - у Кракові, де його твори отримували відзнаки, а з 1909 року мешкав у Парижі. Там Касперович увійшов до гуртка “Відродження візантійського мистецтва” під орудою видатного українського монументаліста Михайла Бойчука.

У Франції Микола Касперович не тільки розвивав свій талант, а й вивчав давні художні техніки, стилі, підходи до реставрації пам’яток. Після подорожей містами Італії він повернувся в Україну та 1910 року почав працювати над реставрацією ікон XV–XVI століть у Львівському музеї. 

Згодом Касперович реставрував іконостас у Лемешах, працював у музеях Чернігова та Києва, співпрацював із братами Бойчуками, Володимиром Кричевським, Павлом Покришкіним, Віктором Пещанським - провідними фахівцями у сфері реставрації та архітектури.

Вже після Першої світової війни, у 1920-х роках, Микола Касперович здобув статус професора Академії пластичного мистецтва та вченого реставратора ВУАН. 

У 1923 році він працював над фресками XII століття у Спасо-Преображенському соборі в Чернігові, зокрема виконував копію фрески святої Теклі, дбайливо промивши й закріпивши фарбовий шар. Його метод - це мінімальне втручання, повага до первісного вигляду, документування всіх процесів. Саме цей підхід він згодом приніс до Києво-Печерської лаври.

Лавра: створення майстерні та початок школи

На початку 1924 року при Музеї культів і побуту - установі, що згодом стала частиною Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”, - постало питання створення реставраційної майстерні. 

Завдяки зусиллям Федора Шміта, Федора Морозова та підтримці Київської Губполітосвіти, майстерню відкрили. На посаду реставратора запросили Миколу Касперовича. Попри його досвід, перед прийняттям до штату він 28 днів виконував складні реставраційні завдання, демонструючи високий фах. І вже 28 травня 1924 року майстерня офіційно розпочала роботу.

Вона розміщувалась в Економічному корпусі Лаври, а сам Касперович із родиною оселився у Цитаделі. З перших місяців свого існування майстерня працювала не лише з лаврськими експонатами, а й з пам’ятками з усіх музеїв Києва. Під керівництвом Касперовича створюється чітка система: протоколи, книги спостережень, фіксація змін, контроль за станом предметів після реставрації.

Одним із перших об’єктів, відроджених новоствореною майстернею, стала ікона святого Миколи Мокрого із Софії Київської і лаврська ікона Божої Матері “Ігорівська”. 

В останньому випадку ситуація була делікатна: громада монастиря просила не знімати пізні нашарування, залишити ікону “в шатах”. Касперович погодився, але очистив її поверхню від бруду, закріпив зруйнований левкас, виконав тонування втрат аквареллю без замальовування старої фарби, створив детальну документацію і контролював подальший стан ікони.

На жаль, “Ігорівська” ікона була втрачена під час Другої світової війни. Але метод, розроблений для її реставрації, став зразком для майбутніх поколінь.

Школа, що зберегла традицію

1926 року майстерня, очолювана Миколою Касперовичем, перейшла у підпорядкування Всеукраїнського музейного городка. Масштаб її роботи зростав. Реставратор розробляв проєкти для понад 500 пам’яток, відновив 120 об’єктів лише у Лаврі, впровадив облік, проводив наукові дослідження, організовував звітні виставки. Його методи - стриманість, точність, повага до матеріалу - стали фундаментом української школи музейної реставрації.

Заповідник завдяки його праці перетворився на центр, де не просто відновлюють зображення - тут відроджується сам сенс збереження. Це була школа, що започаткувала нову традицію. Її історія триває й донині.

Життя ж самого Касперовича завершилося трагічно. Навесні 1938 року його заарештували за сфабрикованим обвинуваченням у шпигунстві та “участі в повстанській організації”. Усе відбулося швидко: допит, вибите й підписане “зізнання”, вирок. 7 травня Миколу Касперовича розстріляли. Посмертна реабілітація прийшла лише через десятиліття.

Матеріал створено на основі статті Олени Черняхівської “У витоків організації справи наукової реставрації, консервації та експертизи у Національному заповіднику “Києво-Печерська лавра”: погляд крізь сторіччя”