Лабіринтами історії

Шановні друзі! У пропонованій публікації ми хотіли б звернути вашу увагу на відмінність бачення, актуального на сьогодні, феномену «Святої Русі» в українській та російській історіографії. «Свята Русь»: Небесний Єрусалим чи «Третій Рим»? Київ чи Москва?

Після свого хрещення наприкінці Х ст. Русь вступила у тісний контакт із Візантією, звідки прийняла нову віру. Жваве спілкування з прямим спадкоємцем колосального потенціалу античної і середньовічної християнської культури не могло не привести до активного прийняття нашими предками плодів візантійської цивілізації. Разом iз християнством з Візантії в Русь прийшла біблійна ідея града як сакрального простору, як втіленого на землі Божого Града – Небесного Єрусалима. Універсальна християнська ідеологема Нового Єрусалима, що була найважливішою церковно-політичною концепцією, успадкованою Руссю від Візантії, донині залишається базовою в усій християнській культурі, адже знайдення Небесного Єрусалима є сенсом життя кожного християнина.

Концепт Новий Єрусалим, як відомо, походить з Об’явлення Іоанна Богослова (Об. 21:2-4). Новий Єрусалим – Небесний град, який зійде з Небес наприкінці часів, і в ньому праведники отримають Спасіння. Іоанн Богослов навів усі основні параметри Божого Града, детально описав це Царство щастя, гармонії і справедливості. З контексту Об’явлення випливає, що йдеться, власне, не про місто, а про новий рівень буття – стан постійного перебування праведних з Богом. Хоча в християнській традиції зі словом «град» ототожнювалось земне місто, надто те, що претендувало на володіння благодаттю, рівною благодаті Єрусалима.

У світлі цього бачення Київ сприймали як місто-храм — образ Небесного Єрусалима. І кожний конкретний храм Давнього Києва був образом Небесного Єрусалима, що відобразилося в архітектурі і декорації київських першохрамів. Тож Київ розбудовували як Небесний Єрусалим, де у духовній атмосфері найдавніших храмів — Десятинної церкви, Софії Київської, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших церков народився феномен Святої Русі як ідея всесвітньо-історичної місії народу.

Натомість російські історики вважають, що основи поняття «Святої Русі» закладені не раніше XV ст., в добу становлення Московської централізованої держави. Вони знайшли відображення у цілісній концепції «Москва – третій Рим», розробленій псковським ученим ченцем Філофеєм на початку XVI ст. Як стверджують російські історики, зв’язок тези «Свята Русь» із давньоруською дійсністю – кліше конфесійної історіографії, яке прислужилося до обґрунтування «ідеології націоналізму» ХІХ – початку ХХ ст. Намагаючись довести «антиісторичність» згаданого «націоналістичного кліше», вони пишуть, що не можна давньоруську етнічну спільність зводити до спільності Священної історії; мовляв, Київська Русь – це лише «колиска давньоруської нації (народності)», культурний спадок якої є загальним здобутком українців, росіян і білорусів.

Проте нічого «антиісторичного» в ототожненні Святої Русі з християнською Київською державою немає, тим більше, що аналогічне ототожнення було притаманним наймогутнішим державам раннього Середньовіччя – Візантії (Священній імперії) і Священній Римській імперії германського народу. Поняття Святої Русі – це феномен Київського християнства, народжений добою Володимира і Ярослава – часом найвищого злету ранньохристиянської Русі, як цілком сформованої етноконфесійної спільності.

Запозичивши київську тезу «Святої Русі», Московська Русь ототожнила її з ідеєю «Третього Риму», суттю якої стало успадкування московськими державцями християнсько-світової імперії від візантійських імператорів, які, в свою чергу, перейняли її від римських. Ідея «Третього Риму» стала ідеологічною основою постання Московської тоталітарної держави, у якій Церква відігравала вельми підрядну роль. Універсалістська концепція «Третього Риму» гранично ясно висловлена Філофеєм: «Яко вся христианская царства приидоша в конецъ и снидошася во едино царьство нашего государя, по пророчьскимь книгамь то есть Ромеиское царство. Два убо Рима падоша, а третии стоит, а четвертому не быти. Многажды и апостолъ Павелъ поминает Рима в посланиих, в толковании глаголет: Римъ весь миръ».

Дослідження київських пам’яток дає змогу зробити висновок: якщо в Московській державі поняття «Святої Русі» ідентифікувалося з імперською ідеєю «Третього Риму» (алегорії Московської держави), то в Київській – з духовно-політичною концепцією Києва як Нового Єрусалиму. Ця, сприйнята на ментальному рівні концепція, що, безперечно, позначилась на духовному становленні київського етнокультурного комплексу – ядра праукраїнського етносу, дістала своє образне втілення як у забудові міста кінця Х–ХІ ст., так і у його головних сакральних спорудах, підпорядкованих єдиному задуму.

Таким чином, Київ, який ще за язичницьких часів східне слов’янство сприймало як місце пробування святості в просторі і часі, зберіг за собою значення сакральної зони, осмисленої, однак, у християнському сенсі. Відтак Київ, як Новий Єрусалим східнослов’янського світу, як місто-храм, став осердям християнської святості, від якого вона розійшлася по всій землі Руській, і це значення навіки закріпилося за Києвом, що залишався центром паломництва ще на початку ХХ ст. У цьому полягає історична місія Києва, його християнських святинь, створення і відродження яких завжди позначало державотворчий процес в Русі-Україні.

Мар’яна Нікітенко

Іл. 1 Образ Небесного Єрусалиму у Софії Київській. Перша чверть ХІ ст.

YouTube icon
Facebook icon