Давня література відіграє вагому роль у самоідентифікації будь-якого народу. Її наявність сама по собі є одним із головних свідчень давності нації, і, зазвичай, активно вивчається й популяризується.

Свого часу українцям було наказано починати свою літературу з “Енеїди”, і почасти цей наратив зберігається і дотепер. Однак на сьогодні абсолютно очевидно: “неіснуюча” українська література не тільки існувала, вона суттєво впливала на розвиток інших православних, а, певною мірою і католицьких земель протягом XI–XVIII ст. Зараз маємо можливість взяти собі своє – повернути вкрадене. Ця робота складна і кропітка, зокрема й тому, що не хотілося би наслідувати московську наукову літературу, яка приписувала собі пам’ятки не лише українські й білоруські, а й болгарські, сербські, грецькі. Ми маємо своє, і чужого нам не треба. З іншого боку, потрібно захистити спадщину не лише від московського навколонаукового пулу, а й від звички загальносвітового науково-літературного середовища асоціювати українські писемні пам’ятки з московською чи “абщеруською” (фактично, той же евфемізм на означення московщини) літературою. Тут існує два напрями, однаково притаманні для вивчення і популяризації спадщини будь-якого європейського народу: наукова робота, пов’язана з текстами в оригіналі та публікація адаптацій більшості цих текстів для читання широким загалом.

Середньовічна православна житійна література, що має своїм витоком з одного боку, біблійні книги, а з іншого – античну релігійну, художню та філософську літературу, є абсолютно унікальним видом письменства. Уже за візантійських часів склалася стандартна структура житія, що охоплювала інформацію від розповіді про сім’ю того чи іншого святого, й аж до посмертних чудес. Проте не завжди існувала можливість зібрати достатню кількість даних. Зокрема це часто стосувалося як давніх мучеників, так і ченців, котрі підвизалися самостійно, і про життя яких мало знали навіть насельники близьких монастирів. Тому для опису їхньої діяльності у великих осередках чернецтва створювалися патерики – збірники коротких окремих розповідей про святих ченців. Зазвичай, у них міститься обмаль відомостей, лише один чи кілька сюжетів про підвиз кожного ченця. Особливістю чернечої агіографії (житійної літератури) було те, що вона створювалася з конкретною технічною метою – як своєрідний підручник для наступних ченців, а не для загального читання, і тільки пізніше такі твори почали потрапляти до рук мирян.

У Візантії існував колосальний обсяг богословської літератури. В процесі християнізації ми засвоїли через переклади основний пласт Святого Письма (включаючи деякі апокрифи), агіографічну літературу, та, значно меншою мірою – богословський та історіографічний літературний спадок. Все це вплинуло на українську традицію. Але наше культурне життя мало й свої особливості. Так, саме чернецтво, у Візантії як правило зосереджене в монастирях із забороною виходу назовні, на українських теренах стало головним чинником поширення християнства у Київській державі. Тож більшість пам’яток давньої української літератури належать до агіографії, тобто літератури, яка висвітлює обставини життя святих. Церковний зміст мають і пам’ятки проповідницької літератури. Виключенням є літописання, хоча в його складі багато церковних оповідей і агіографічних фрагментів.

За останні роки видано цілу низку наукових робіт, присвячених ранній українській літературі XI–XVIII ст. Головним їх змістом є саме визначення нашої літературної спадщини XI–XVII ст. і створення бази виданої літератури для подальшої роботи дослідників. Наступні публікації цієї рубрики знайомитимуть із короткими текстами, які увійшли до різних редакцій зібрання житійної літератури, відомої у нас під назвою “Пролог”.

Ірина Жиленко

Іл. 1 Сторінка із так званого Київського Псалтиря XV ст.