Продовжуємо публікацію діаруша святителя Димитрія. 

1689 рік

Із Чернігова, переїжджаючи до Рудні, що міститься під Любечем, де прославився образ Пресвятої Богородиці чудесами численними, пробув тут декілька днів. Наказав я своєму живописцю списати для себе той чудотворний Пресвятої Богородиці образ, розміром й подібністю такий, як є. Це відбувалося на початку місяця січня.

Того ж місяця приїхав я до Печерського монастиря і почав, [за] допомогою Божою друкувати житія святих [за] жовтень місяць.

Що давно в добрій моїй пам’яті тримаю, те розсудив за благо тут вписати, аби задля давності часу з пам’яті не випало. 1685 року, протягом Філіпового посту, в одну ніч закінчивши писати страждання святого мученика Ореста, котрого пам’ять листопада 10 числа читають, за годину чи менше до заутрені, ліг відпочити не роздягаючись, і в сонному видінні побачив святого мученика Ореста, [котрий з] обличчям веселим до мене звертався такими словами: «Я більше перетерпів за Христа мук, ніж ти написав». Це сказавши, відкрив мені груди свої і показав на лівому боці велику рану, що в глибину крізь нутрощі проходила, сказавши: «Це мені залізом пропалено». Потім, відкривши праву руку по лікоть, показав рану прямо навпроти ліктя, і сказав: «Це мені перерізано»; при чому і видні були перерізані жили. Також і ліву руку відкривши, на такому ж місці, таку ж показав рану, кажучи: «І те мені перерізано». Потім, нахилившись, відкрив ногу до коліна і показав на згині коліна рану. Також і другу ногу до коліна відкривши, таку ж рану на такому ж місці показав і сказав: «А це мені косою розпечено». І ставши прямо, дивлячись мені в обличчя, промовив: «Як бачиш, більше я за Христа витерпів, ніж ти написав». І супроти того нічого не сміючи сказати, мовчав, і мислив про себе: хто сей є Орест? Чи не з-поміж п’яти, [пам’ять яких 13 грудня]. На цю мою думку святий мученик відповів: «Не той я Орест, що з-поміж п’яти, але той, якого ти нині житіє писав».

Бачив і іншого якогось чоловіка визначного, що за ним стояв, і здався мені також мучеником, але той нічого не говорив. В той же час благовіст до заутрені розбудив мене, і я жалів, що це дуже приємне видіння закінчилося. Було це під час мого перебування в Печерському монастирі. А що це видіння я, недостойний та грішний, істинно бачив, і що точно так бачив як написав, а не інакше, це із присягою моєю священноіноцькою сповідую: бо все те, як тоді точно запам’ятав, так і тепер пам’ятаю.

Березня 29 дня, у святу Велику П’ятницю Спасительських страстей мати моя, Марія Михайлівна, законна дружина батька мого Сави Григоровича, преставилася у дев’ятий час дня, точно в той час, коли Спаситель наш, на хресті страждаючи, за Спасіння наше Дух Свій Богу Отцю в руки передав. Мала від народження свого років більше семидесяти; та пом’яне її Господь у Царствії Своєму Небесному! Померла при повному розумі, пам’яті та мові. О, аби і мені такої блаженної кончини Господь удостоїв її молитвами! І справді, християнською була її кончина: бо з усіма обрядами християнськими і з належними Таїнами, безстрашна, незасоромлена, мирна; ще ж та сподобить її Господь доброї відповіді на Страшному Своєму Суді, і не сумніваюсь у Божому милосерді, а [також – ?] у її Спасінні, відаючи постійне добродійне і набожне її життя. А й те за добрий спасіння її знак маю, що того ж дня і того ж часу, коли Христос Господь розбійнику під час вільної Своєї смерті рай відкривав, тоді і її душі від тіла відлучитися велів. Квітня в 3 день, в середу седмиці Світлого Воскресіння Христового здійснили ми поховання в монастирі Кирилівському і поклали її в церкві Святої Трійці, ліворуч, біля самої стіни, при дверях, котрими на хори сходять. Та почиває в Господі, [Котрий] живими і мертвими володіє.

Того ж квітня 3 дня в монастирі Братському Київському преставився блаженної пам’яті отець Феофан Прокопович, муж визначний і знаний, котрий в Церкві Божій добре послужив, проповідник солодкоголосий, мій любий брат. Поховали його на другий день, тобто в четвер Світлої седмиці. Вічна йому пам’ять!

Я розсудив за потрібне в цю мою пам’ятну книжку внести те, що було, аби не забути мені, бо маю пам’ять уже слабку: в бутність мою проповідником при преосвященнішому панотці Лазарю Барановичу і, архіпастирі Чернігівському, одного разу у Великий Піст, 1676 року, протягом Тижня Хрестопоклонного, вийшовши з заутрені, і готуючись до служби в соборі, (бо й сам преосвященний хотів служити, як і служив) задрімав трохи сном легким. В цьому сонному видінні здалося мені, ніби я у Вівтарі перед Престолом: преосвященний архієрей сидить у кріслі, а ми всі біля Престолу, до служби готуючись, щось читаємо. Владика раптом розгнівався на мене й почав мене сильно лаяти. Слова його (бо добре пам’ятаю) такі були: «Чи не я тебе обрав, чи не я ім’я тобі нарік, брата Павла диякона облишив, і інших, що приходили, тебе ж обрав»; і ще деякі речі корисні для мене у гніві своєму промовив, котрі я уже й забув; але ці тільки добре пам’ятаю. Я, низько кланяючись преосвященному і обіцяючи виправитися (чого й понині ще не робив), просив пробачення й сподобився його. Бо, пробачивши мене, дозволив поцілувати свою руку і почав ласкавіше зі мною говорити, наказавши мені готуватися до служіння. Тоді знову я став на своєму місці, розгорнув Служебник і в ньому знайшов одразу ті ж самі слова, якими мене преосвященний лаяв, великими літерами написані: «Чи не Я тебе обрав...», і далі, як вище сказано. Читав я тоді це з великим жахом та здивуванням і донині твердо ті слова пам’ятаю. Потім, прокинувшись від сну, чимало дивувався побаченому. І нині, згадавши, дивуюсь, і думаю, що у видінні сам Творець мій навчав мене. Питав я потім і про Павла диякона, – чи не було такого диякона, що цим ім’ям називався, але не [зміг] знайти ніде: ні в Чернігові, ні в Києві, ні по інших монастирях. І донині не знаю, був чи є тепер де в моїй Вітчизні диякон Павло. І Бог знає, що означає «Павло диякон». О Господи мій! Влаштуй зі мною все за Твоєю Преблагою і Премилосердною волею на Спасіння душі моїй грішній.

Того ж 1689 року, липня 21 дня, виїхав я з ясновельможним гетьманом Іваном Мазепою із Батурина в столичний царствуючий град Москву. З ним їздив і преподобний отець Іннокентій Монастирський, ігумен Кирилівський Київський, і я, грішний, з двома дияконами – Петром і Єфремом. В’їхали ми до царствуючого граду Москви серпня 10 дня, на пам’ять св. мученика Лаврентія, в день суботній; а 11, у день недільний, були біля ручки щонайблагочестивішого царя Іоанна Олексійовича і щонайблагочестивішої царівни Софії Олексіївни, а щонайблагочестивішого царя Петра Олексійовича не було в домі, був десь у поході. Того ж дня були ми біля ручки у святішого патріарха Іоакима.

Вересня в 10 день були ми з ясновельможним гетьманом біля ручки щонайблагочестивішого царя Петра Олексійовича, в монастирі Троїцькому, обителі Сергія Радонезького чудотворця. В тому ж монастирі був на той час і патріарх, котрого ми часто відвідували.

Того ж місяця в 13 день, знову вдруге були ми біля ручки у государя Петра Олексійовича на відпусті. Святіший благословив мені грішному продовжувати писати житія святих і дав на благословення мені образ Пресвятої Богородиці в окладі. В бутність нашу в Троїцькому монастирі скарано трьох знатних осіб за деякий бунт – голови відрубано, а інших батогом січено, іншим язики вирізано, іншим – вуха, і в заслання розіслано.

Вересня 22, в день недільний, тижня 18 по Святому Дусі, з царствуючого граду Москви у шлях до домівок своїх, з Божим благословенням, збираємося. Поможи, Господи!

Жовтня в 10 день приїхав я додому з Божою допомогою.