Дорогі друзі! Сьогодні у рубриці «Духовна культура» ми представляємо до вашої уваги  новітні концепції щодо будівництва головного храму Києво-Печерського монастиря.

За Середньовіччя майже всі аспекти життя людини були сакралізовані: символ, який висловлює Божественну сутність речей, освячував того, хто його втілював та розумів. Безумовно, глибоко символічним був процес розбудови християнського храму, зовнішню основу якого складали масивні стіни. У Візантії фасади храмів не тинькували, мурування залишалося відкритим. Мальовнича структура мурування надавала фасадам особливої декоративності. Стіни будували у техніці opus mixtum. Це вид кладки, відомої ще в давньоримській архітектурі, коли застосовували змішане цегляно-кам’яне мурування (із цегляними прокладками), внаслідок чого на чільній поверхні створювалися двокольорові смуги різної фактури. Стіни викладали з великих природних каменів – граніту і рожевого кварциту, що чергувалися з рядами плитковидної цегли-плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем’янковому розчині. У цій техніці будували візантійці, які звели київські першохрами, і серед них – Десятинну церкву, Софію Київську, Успенський собор Києво-Печерської лаври. На світлині, доданій до цієї публікації, ви бачите фрагмент давньої стіни Успенського собору Києво-Печерської лаври. Товщина стін цього храму становила 120-170 см. Відкрите очам масивне, підкреслене заглибинами мурування – це символ моці та надійного захисту. Недаремно Пресвяту Богородицю називали Стіною Нерушимою, яка стоїть на бороні Царства Небесного – прообразу християнського храму.

Глибоке символічне значення стін християнського храму ґрунтувалося передусім на словах апостола Павла, який говорить до християн: «І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа» (1 Пет. 2:5). Далі апостол Петро уподібнює вірних («каміння живе», «вибраний рід, священство царське, народ святий») до «Наріжного Каменю» – Христа, на Якому будується Церква (1 Пет. 2: 6-9). За словами апостола Павла, Церква – є Тіло та Повнота Христа, а віруючі – члени Тіла Його, «від Плоті Його і від кісток Його» (Еф. 1:22-23; 5:23, 30). Тож цегла-плінфа та камені у кладці opus mixtum символізували віруючих, з яких складається Церква. Але цегла та камені символізували ще й Наріжний Камінь – Христа, на Якому Церква збудована. Кожна цеглина символізувала Євхаристичного Агнця, яким причащаються вірні. Червоний колір кладки наводив на думку про Кров Христову, Його Жертовність – основу спасіння християн, з яких складається Церква, і які, причащаючись Крові та Плоті Спасителя, уподібнюються до Нього. Нещодавно висловлене припущення, що саме таке значення мали торцеві знаки та клейма на цеглі-плінфі з Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Приклад надання храму особливої святості завдяки цеглинам (плінфі) з Божественними написами подає давнє «Сказання» про побудову храму Софії Константинопольської, створене між серединою VІ та серединою ІХ ст. У найдавнішій частині «Сказання» йдеться, що для купола Софії Константинопольської на острові Родос була виготовлена велика цегла (плінфа). Вона мала однакову вагу і містила клейма зі словами 6-го вірша псалма 45 (46): «Бог серед нього, – нехай не хитається, Бог поможе йому, коли ранок настане». У цьому вірші йдеться про Небесний Єрусалим – прообраз земного храму. (Згадаймо, що цей напис міститься над конхою вівтарної апсиди Софії Київської, поряд з величним образом Богоматері Оранти. Через це образи Богоматері – Церкви – християнського міста (Києва) переливалися один в одного і містили ідею Небесного Єрусалима, надійно захищеного від усякого зла). Вага 12-ти цеглин-плінф купола Софії Константинопольської дорівнювала вазі однієї звичайної цеглини з інших частин цього храму. Далі вказано, що після укладки кожної 12-ої цеглини священики читали молитви і в залишені отвори вкладали мощі святих. Тож бачимо, що найсакральніша частина Св. Софії Константинопольської – її купол, що символізував Небесний Єрусалим, був викладений з плінфи, яка несла в собі святість позаземного міста і навіть його «числовий еквівалент» – «12». До того ж, цегла-плінфа означала святу людину, мощі якої до неї вкладали.

Для християн таке бачення було зрозумілим впродовж століть аж до сьогодні. Прикладом є так звана «пожертва на цеглинку», коли одна людина дає гроші на одну цеглину майбутнього храму, привласнюючи їй своє ім’я. Така іменна цеглина на будівництво храму – це не лише участь у спорудженні церкви, а ще й особлива молитва. Імена жертводавців пишуть не тільки на окремих цеглинах, які потім вкладають у стіни храму, але і заносять у спеціальний синодик, який читають кожної неділі та у великі (дванадесяті) свята, доки стоїть храм.

Підготувала – к.і.н., провідний н.с.  Мар’яна Нікітенко,

науково-дослідний відділ вивчення мистецької спадщини

Ілюстрації

Іл. 1. Фрагмент давньоруської стіни Успенського собору Києво-Печерської лаври. ХІ ст.

Іл. 2. Цеглини сучасного храму, підписані іменами віруючих