Продовжуємо публікацію діаруша святителя Димитрія

1669, березня 25, на Благовіщення Пресвятої Богородиці, на диякона поставлений преосвященним митрополитом Йосифом Тукальським [1], у Каневі.

1675 року, на Зішестя Святого Духа (травня 23) на священика поставлений преосвященним архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем [2], в монастирі Густинському [3]; і був при його преосвященстві проповідником певний час [4].

Примітки

1. Засвоєні змалку симпатії свт. Димитрія до національного крила українського чернецтва зумовили й набуття ним дияконства від київського митрополита Йосифа, не визнаного ані польським, ані, й поготів, московським урядом. Проте, наголосимо, Йосиф був канонічним митрополитом, висвяченим за давнім українським церковним правом константинопольським патріархом Мефодієм (Шляпкин 1891, c. 13). Цей ієрарх, названий печерським архімандритом Інокентієм Гізелем «православ’я великим ревнителем, віри святої східної стовпом непохитним» дійсно був уславлений своїм непохитним відстоюванням православ’я (Шляпкин 1891, c. 12) ще під час перебування протягом 1649–1661 рр. на посаді «старшого» Віленського Святодухівського монастиря (Смирнов 1888, c 78), а пізніше – єпископа Мстиславського і Білоруського. Осінню 1663 р., він, по смерті не визнаного Москвою митрополита Діонісія Балабана († 10 травня 1663 р.), був на Корсунському соборі обраний на Київську митрополію. Польський король спочатку утвердив це обрання, але пізніше, у зв’язку з контактами свт. Йосифа з гетьманом Виговським, його заарештували (разом із Гедеоном – в миру Юрієм Хмельницьким) і ув’язнили у Марієнінбаумі, де вони й провели близько двох років. Це ув’язнення, а також небажання, відразу по звільненню, вшанувати церковним дзвоном тіло запеклого уніата Іосафата Кунцевича, що саме тоді переносили до Полоцька, надало свт. Йосифу ще й лаврів сповідника. Дуже імпонувала широким верствам населення і його абсолютна добровільна бідність. Виходячи з реалій часу і свт. Йосиф, і його прибічники робили спробу здобути визнання московським та польським урядами. Проте це їм не вдалося, у чому більше винні останні. Чим займався свт. Димитрій по висвяті на дияконство – нам не відомо. В його житії написано, що цей час він провів у Кирилівському монастирі, проте дослідник його біографії I. Шляпкін припустив, що тоді він міг перебувати при митр. Йосифі (Шляпкин 1891, c. 16).

2. Лазар Баранович – один із найвідоміших українських ієрархів і письменників другої половини XVII ст. Вихованець Києво-Могилянського колегіуму, він потім став його ректором, а з 1657 р. – чернігівським архієпископом. Як хитрий політик, він умів ладити з московськими патріархами, декілька разів посідав місцеблюстительство київської митрополії, але, все ж, у результаті московського тиску так і не зумів стати митрополитом. Автор численних літературних творів. † 1693 р. (іл. 1)

3. Йдеться про Густинський монастир, що розташовано у 11 км від м. Прилуки. Обитель засновано 1600 р. ченцем Межигірського монастиря під Києвом Іоасафом († 1614 р.), а розігнано Катериною II під час секуляризації церковних земель. 1943 р. монастир було відроджено як жіночий, але 1959 р. його ще раз закрили (Косьяненко 1996, c. 154-157). Знову відроджено як жіночий 1994 р. (іл. 2-3)

4. В цей час свт. Димитрієм з благословення Лазаря Барановича опубліковано його перший друкований твір – «Руно орошонное» – зібрання чудес, які сталися в Чернігівському Свято-Iллінському монастирі. Втім, видрукувано книгу було вже 1680 р., коли святий залишив Чернігів (Шляпкин 1891, с. 17-19).

Підписи до ілюстрацій:

1. Портрет Лазаря Барановича ХІХ ст. (КПЛ-П-479)

2. Шевченко Т. В Густині. Церква Петра і Павла. Малюнок 1845 р.

3. Шевченко Т. В Густині. Трапезна церква. Малюнок 1845 р.

Ірина Жиленко